БУТИ КРУТИМ - ЦЕ НЕ ПРИНИЖУВАТИ, БУТИ КРУТИМ - ЦЕ ЗАХИЩАТИ.

Сьогодні - Міжнародний день протидії булінгу (День боротьби з цькуванням). Це не просто дата в календарі, а нагадування про те, що наше слово може як поранити, так і зцілити. Ми всі різні: за зовнішністю, поглядами чи захопленнями. Але саме ця різноманітність робить світ цікавим. Булінг - це не ознака сили, це ознака слабкості тих, хто не вміє приймати інакшість.

Напередодні, в читальній залі Публічної бібліотеки відбулася командна рольова гра: "Челендж доброти", в якій взяли участь наймолодші читачі нашої бібліотеки.

Практичні вправи "Булінгові хмари" та "Квіти доброти" змусили дітей замислитися над питанням булінгу, і що особисто кожен може зробити, щоб протидіяти цьому явищу. А коротенький мультфільм "Мудрі казки тітоньки сови" зробив захід цікавим та корисним.

Якщо ви стали свідком цькування - не будьте байдужими спостерігачами. Ваша позиція має значення. Давайте створювати безпечне середовище разом!

ЛОКАЛЬНИЙ-ОНЛАЙН ПРОЄКТ «ТУРИСТИЧНІ МАГНІТИ ТОМАШПІЛЬЩИНИ»

Томашпільщина - це справжня скарбниця!  Дізнаваймось про місця, які, можливо, бачили тисячу разів, але не знали їхньої історії, а також відкриваймо абсолютно нові локації та цікавинки - «Туристичні Магніти Томашпільщини»! 

 «Турецький міст» розташований у селищі Томашпіль. Під ним протікає невелика річка (притока Русави), яка зараз значно обміліла і місцями пересохла. Це не просто споруда з каменю, а справжній портал між епохами, де кожен валун дихає історією.

 Історична цінність мосту:

«Турецький міст» — одна з найцікавіших архітектурних пам'яток селища, яка оповита легендами та має значну історичну цінність для Вінниччини. Вважається, що міст був збудований у XVII столітті (орієнтовно у 1670-х роках), коли значна частина Поділля перебувала під владою Османської імперії. Він був частиною стратегічного торгового та військового шляху .

 Архітектурні особливості:

Свою назву він отримав завдяки специфічній арочній архітектурі, яка візуально нагадує османські або середземноморські кам'яні мости .

Міст зведений із місцевого вапняку та пісковику .

Аркова форма не лише естетична, а й надзвичайно тривка.

Секрет міцності: кажуть, що розчин готували на основі курячих яєць, що нібито й забезпечило йому «вічну» тривалість.

 Легенди та міфи про міст :

Місцеві жителі часто пов'язують міст із різними епохами: «Римський слід»: Існує легенда, що міст стоїть тут ще з часів римських поселень.

 Заховані скарби: Існують перекази, що під час відступу турецьких військ у порожнинах мосту були заховані скарби .

 Атмосфера сьогодні:

Час залишив на ньому свої автографи у вигляді оксамитового моху. Коли сонце схиляється до обрію, тіні від арок створюють химерні візерунки. Здається, ніби у шелесті трав досі можна почути тупіт кінських копит та тихий шепіт мандрівників з минулого .

Сьогодні міст — це теплий спогад у серці кожного жителя. Він бачив і сором’язливі побачення під зорями, і галасливі дитячі ігри. Це місце сили, де природа і людська праця злилися в єдину гармонію .

А Турецький міст продовжує свою мовчазну розповідь, запрошуючи кожного зупинитися на мить і відчути плин вічності... 

#Публічнібібліотеки_проєктна_діяльність

#Публічнібібліотеки_краєзнавча_діяльність

 «Без пам'яті - ми ніхто» - історії родини Басюків з Гнаткова через сімейні фотоальбоми правнучок Мілованової Віталіни та Василишиної Світлани.

Хто не любить інколи дістати старий альбом і погортати сторінки минулого. Чорно-білі картки, дбайливо підписані та датовані. Вони зберігають історію поколінь, яка тягнеться роками, а то й століттями.

Перша світлина. На фоні біленького затишного родинного гніздечка, примостилася гарна наша родина-Басюків. На ослоні, застеленому домотканою доріжкою, сидять прадідусь Федір і прабабуся Євдокія. На задньому плані (зліва направо) племінник – Басюк Володимир та донька Басюк Ганна, біля неї Штифурко Марія Савівна (онука), поряд з Марією, Басюк Ольга (друга донька), далі - племінник Басюк Микола.

На дворі осінь. Або рання весна. Жінки одягнені в піджаки, вони світлішого кольору, ніж спідниці, такою тоді була мода в селі. На головах хустки темного кольору, а на Марійці хустина з квітами. На чоловіках піджаки, штани заправлені у кірзові чоботи та теплі шапки-вушанки. Вирази облич серйозні, стримані, без усмішок - це характерно для старих фото, коли зйомка була урочистою подією.

с. Гнатків 1964 рік.

На другій світлині з пишними вусами, жвавим трішечки недовірливим поглядом, з мудрим обличчям, яке переперезали глибокі зморшки від прожитих років - наш прадідусь Басюк Федір Петрович. Все своє життя прадідусь працював в колгоспі завфермою. Ще у довоєнний період (кінець XIX -початок XX століття) сім’я Басюків, продавши хату в рідному Гнаткові, подалася до міста Аккерман (це історична назва міста Білгород-Дністровський, розташованого в Одеській області України), в пошуках кращого життя. Як розказувала бабуся: «Виїзд до міста був єдиним способом заробити «живі» гроші, щоб прогодувати велику родину».

Фото кінця 1940 років.

На третьому фото Басюк Ольга Федорівна (бабуся Віталіни і Світлани), життя якої ніби розділ з книги – де і кохання, і важка втрата, і страшні реалії жорстокої війни. Оля втратила свого коханого Саву коли була при надії… Вона згадувала: «1941 рік. Почалася війна. Ми повертаємось з Аккерману до рідного Гнаткова, всі свої пожитки велика родина вмістила в одну скриню, загрузивши її на підводу, вирушили в дорогу. На шляху нас перестріли німці, які вже швидкими темпами наступали на Україну. Загарбники хотіли відібрати пожитки, шинель і коня, та коли побачили, що я вагітна – все залишили»…

Після повернення в село, бабуся Оля 15 років працювала на фермі дояркою. Потім бухгалтером у сільській раді, хоча мала освіту лише сім класів початкової школи - з роботою справлялась на відмінно!

Онучка Віталіна згадує: «Коли я навчалася в школі, бабуся Оля допомагала мені з геометрією та алгеброю, а я завжди дивувалася і не могла повірити, що в неї тільки сім класів освіти, а задачки легко вирішувала за 9 клас»…

Вдивляюсь в її обличчя, яке випромінює стриману мудрість і тепло, ця легка усмішка додає образу щирості та душевності. Світлина випромінює якусь особливу атмосферу, адже вона зберігає пам’ять про часи, коли простота була справжньою прикрасою людини, а внутрішню красу можна було побачити в світлому рідному погляді.

с. Гнатків 1970 р.

Четверте фото. Цей стрункий юнак в військовій формі - Штифурко Сава Максимович (1921р.н), чоловік Ольги, зять Басюка Федора.

Після від’їзду сім’ї Басюків до міста Аккерман, Сава вирушив слідом за своєю коханою Ольгою, там і одружилися. Саме на чужині їх і застала клята війна, Сава був призваний до війська. Ольга дізналася, що вагітна, та повідомила про це чоловікові уже коли той перебував в частині перед відправкою на фронт. Загинув Сава 17.06.1942, так і не дізнавшись, що став батьком чарівної донечки Марійки. Вже через багато років донька дізналась, що похований її батько в місті Севастополь, Мартинівська яруга.

1940 рік. Молодий Сава призваний до армії. Солдат позує на добру згадку для своєї молодої дружини та рідних. На нім гімнастерка зі стійкою та погонами,підперезаний шкіряним армійським ременем. Шаровари (Галіфе): широкі в стегнах і вузькі в гомілках, щоб зручно було заправляти в гарно начищені кирзові чоботи. На голові пілотка з червоною зіркою. Єдина і остання фотографія батька Марійки, дідуся Василишиної Світлани…

(фото 1940 року)

П'яте фото. На фото (справа наліво) донька Олі і Сави Штифурко – Марійка, (1942 р. н), дівчинка, яка так і ніколи в житті не побачила свого батька, та все життя зберігала його єдине фото в сімейному альбомі. Хоча на її долю випали теж важкі випробування, Марійка (в селі її називали Маня) завжди була на позитиві, до всіх випробовувань відносилася з гумором. Поруч з Марійкою її подруга Ганя.

Дві юні дівчини (15-16 років) стоять злегка усміхаючись, дивляться в об’єктив крізь час до своїх майбутніх поколінь. Дівчатка одягнені в охайний одяг із елементами українського народного строю. На шиї красиві згарди, на головах – віночки з стрічками, що символізують молодість та красу.

Ця світлина – не лише портрет двох дівчат, а й маленька частинка історії родини, що передає дух епохи,традицій та красу української культури.

На даний час один з далеких родичів Басюків створює родинне дерево. Це займає багато часу, тому що він сьогодні захищає нашу державу від російської орди. Та коли приїздить у відпустку - сідає за кермо і їде шляхами нашого роду, шукаючі всі дані в архівах, в розповідях, в згадках. Адже родове дерево -це не просто схема з іменами. Це жива історія, яка допомагає зрозуміти себе через минуле своєї родини.

с. Гнатків 1956 рік.

Проєкт реалізується завдяки Лариса Білозір та ГО Ми - Вінничани

#Публічнібібліотеки_проєктна_діяльність

#Публічнібібліотеки_краєзнавча_діяльність

ЧОРНОБИЛЬ. 40 РОКІВ ТИШІ, ЩО КРИЧИТЬ.

Минуло чотири десятиліття з тієї квітневої ночі, що розділила світ на «до» та «після». Чорнобиль — це не лише сторінка в підручнику історії, це жива рана, імена героїв-ліквідаторів та тисячі доль, змінених назавжди.

Радіаційного зараження зазнали території площею близько 200 тис. квадратних кілометрів. Не оминула ця біда і Томашпільщину, земля якої разом з іншими регіонами розділила і подвиг ліквідаторів, і біль втрат, і пам’ять про загиблих.

У читальній залі Публічної бібліотеки розгорнуто виставку-реквієм «Терновий вінець Чорнобиля», де зібрані: Спогади очевидців та документальні хроніки. Художня література, що осмислює катастрофу. Фотоальбоми з краєвидами Зони відчуження.

Запрошуємо разом вшанувати пам'ять загиблих та переосмислити уроки минулого через слово.