понеділок, 13 квітня 2026 р.

ВЕЛИКОДНІ МОТИВИ У БІБЛІОТЕЦІ.


🥮 Великдень – день особливий для всіх. Це одне з найрадісніших свят, яке символізує початок нового життя. В очікуванні найсвітлішого дня року працівники Публічної бібліотеки разом з юними читачами готувалися до того, щоб воно дійсно стало незабутнім.🎋 Адже для українців Великдень – основне річне свято і пов’язано воно не тільки з Воскресінням Бога, а й з воскресінням всієї природи.
🪻 Про традиції святкування, Великодні обряди, стародавні та новітні способи святкового декору йшлося впродовж заходів, організованих працівниками закладу. Цікавою була година творчості з наймолодшими читачами бібліотеки, яка носила назву «Валіза ідей для творчих дітей». Діти декорували Великоднє диво – писанку. 🥚У кожній роботі – свій характер, настрій і частинка душі маленького автора. Адже писанка в ці дні заслуговує на особливу увагу, бо це є водночас оберегом та символом безкінечності Всесвіту, життя, любові та краси, весняного відродження. 🪺
В читальній залі створено коворкінг-зону « Іде Великдень світлий по землі», де на вас чекає огляд книжкових новинок на великодню тематику, 📚тематична фотозона:
Кошик з різноманітними крашанками,писанками виготовленими у різних техніках: від традиційного воску до сучасного декупажу, писанки-витинанки, писанки, оздоблені тканиною та бісером. 🐣
З Великодним настроєм Вас! 🥚🌻






 Сторінками сімейного альбому Софії Микитівни Цимбалюк-Неревуцької, село Вила Томашпільської громади.

«Моя родина, говорить Софія Микитівна, це покоління першопрохідців. Усі, і бабуся Олександра Микитівна Жара і мама – Ганна Андріївна, і сестри бабусі, були тими, хто стояв біля витоків створення колгоспу у с. Вила. Це був час важкої фізичної праці. Попри виснажливу роботу в полі та господарству, ці жінки пронесли крізь роки любов до прекрасного. Вони були талановитими вишивальницями. Кожна сорочка, рушник чи серветка - це плід їхніх недоспаних ночей. Вишивка для них була не просто ремеслом, а тихою молитвою за долю рідних».
🎞️Фото 1. Перед нами старе, пожовкле від часу, чорно-біле фото. Воно дихає історією… На нім моя бабуся - Жара Олександра Микитівна (1894 р.н) і її син Жарий Сава Андрійович (1924 р.н). Олександра Микитівна ще зовсім молода, струнка, високого росту, без хустини, одягнена в у темний джемпер, на грудях пришпилена брошка, така прикраса була надзвичайно популярною у той час. Світлого кольору, можливо сірого, спідниця, не була такою «рясною», як носили сільські жінки. На ногах білі шкарпетки, чорні туфлі з пасочком, їх шили місцеві шевці на замовлення. Син Сава стоїть поруч, одягнений в білу сорочку, темні штани, на ногах черевики. Бабуся усміхнена, дядько Сава - надто серйозний. Мати з сином перебувають у місті Ялта, тому й одяг на рідних був підібраний «під місто».
м.Ялта кінець 1930 року.
🎞️Фото 2. На цім фото двоє дітей Олександри Микитівни - Ганна Андріївна (1918 р.н)- моя мама, та Сава Андрійович (1924 р.н), дядько. Мамі на цій фотографії 23 роки, дядькові Саві – 17. Всього через 15 днів Друга світова війна. А поки що молоді, щасливі, усміхнені брат і сестра насолоджуються чудовим повітрям Ялти. На Ганні літня блузка в дрібненьку квіточку. Її зачіска проста і охайна, волосся зачесане назад, та зібране в тугий вузлик. Сава, не дивлячись на свої 17, одягнений надто інтелігентно - чорний піджак, біла сорочка та смугаста краватка надають його образу такої дорослості… Юнак в той час працював у торгівлі. З Ялти був призваний на війну, а в 1944 році загинув під Ясами, йому було лише 20 років.
м. Ялта 7 червня 1941 року.
🎞️Фото 3. На ньому молода пара Цимбалюк Іван Мефодійович (1916 р.н), йому 25, та Цимбалюк Ганна Андріївна (1918 р.н), їй 23. Іван Мефодійович - перший чоловік Ганни Андріївни.
Чоловік сидить, дружина стоїть, поклавши руку на його плече. Іван в сірому костюмі, такого ж кольору на його голові кепка, пошиті з тканин твід та шерсті. На Ганні - костюм коричневого кольору (були найпоширенішими такі кольори) із шерсті. Святкова блузка з відкидним комірцем, та два шнурки намиста. Це їх останнє фото. Скоро буде війна. Молода Ганя так і не дочекалася свого Івана додому, отримала похоронку…
с. Вила 1941 р.
🎞️Фото 4. На знімку родина Софії Микитівни, яка зібралася на велике церковне свято, під кам’яним муром біля батьківського дому. В правому кутку світлини, на мурі, видніється кошик, прикритий хустиною. Літо, дерева в рясному буянні листя, а декілька членів родини без взуття. Тому, можливо, цей кадр з життя гарної великої сім’ї, був зроблений на Спаса.
У найнижчому ряду світлини, де примостилося наймолодше покоління родини, зліва направо четверта по рахунку маленька дівчинка Софійка, яка і розповіла нам про свою родину.
Софія Микитівна в майбутньому стане вчителем української мови і літератури в Вилянській школі. Свою мудрість, доброту та світло знань щедро нестиме і передаватиме не одному поколінню вилян. За сумлінну працю Софію Микитівну неодноразово нагороджували грамотами Міністерства освіти, їй було присвоєно звання «Вихователь - методист», «Старший вчитель», «Спеціаліст вищої категорії». Зараз Софія Микитівна на заслуженому відпочинку.
У середньому ряду справа наліво Бабуся Олександра і її чотири сестри: Ганна, Марія, Мотря і Наталка, з дітьми: дочками, синами, невістками, зятями та малими онучатами. Одяг людей святковий. Старші жінки в піджачках, легких спідницях в клітинку чи горошок, на головах тернові хустки – хто «замолодичений», в кого хустка зав’язана «під бороду», а в кого пов’язана кінцями назад. Молодше покоління – дівчата та молодички - одягнені в квітчасті сукні простого крою, волосся гладенько зачесане назад, в кого проділ посередині, в кого збоку, але вже без хусток. Чоловіки в піджаках поверх сорочок, з пишними чубами. Усі дивляться в об'єктив із усміхненими, теплими виразами облич.
с. Вила 1958р.
Проєкт реалізовується завдяки Лариса Білозір та ГО Ми - Вінничани









РУБРИКА "ПО КНИГУЄМО!"

Представляє роман американської письменниці Селен Інг «Несказане». Це її перший роман, який приніс авторці світову славу.📕

Сама назва книги натякає на те, що головні трагедії трапляються не через слова, а через їх відсутність. Весь сюжет побудований на тому, що герої не сказали одне одному. Кожен розділ розкриває новий шар недомовок, які роками накопичувалися під дахом їхнього будинку.
Дія розгортається у 1970-х роках в Огайо. Усе починається зі смерті Лідії — улюбленої доньки в змішаній родині (батько — китаєць, мати — американка). 📿Поки поліція шукає причини трагедії, авторка розгортає історію життя цієї родини.
«Лідія - улюблена дитина Мерілін та Джеймса Лі, дівчинка, яка успадкувала блакитні очі матері та чорняве волосся батька. Батьки Лідії давно вирішили, що в майбутньому вона реалізує мрії, яких їм не вдалось досягти. В баченні Мерілін донька мала стати лікарем, а не хатньою робітницею; натомість Джеймс бачив доньку популярною в школі, з активною соціальною позицією, словом, душею компанії. Сама ж Лідія зростає під тиском і не бачить свого майбутнього в невеликому містечку Огіо.»🌾
Центральна тема книги — як мрії батьків стають кліткою для дітей: «Лідія була центром їхнього всесвіту, але цей всесвіт був дуже тісним.👸 Вона була і сонцем, і планетою, що навколо нього оберталася»; «Більшу частину свого життя вона провела, намагаючись бути тим, ким її хотіли бачити батьки, — дзеркалом, у якому вони могли бачити власні нездійснені мрії.»
Це не просто детектив про зникнення дівчини, а тонка психологічна драма про «скелети в шафі» звичайної родини. Авторка майстерно показує, як мовчання може стати стіною між найріднішими людьми. Цитати з «Несказаного» дуже близькі кожному, хто хоч раз відчував, що його не розуміють у власній родині. Якщо вам подобаються твори, що змушують замислитися над власними стосунками з близькими та важливістю щирих розмов — ця книга точно для вас.📖



понеділок, 23 березня 2026 р.

ПОЕТИЧНЕ ЧАЮВАННЯ

 в бібліотеці до Всесвітнього дня поезії.

📘Наша бібліотека - це територія без кордонів та вікових обмежень. Сьогодні були тільки слово, тільки емоція і тільки поезія! На літературні читання за чашкою чаю, в межах Національного тижня читання поезії, завітали друзі нашої книгозбірні.
🌟 Разом ми вкотре переконалися: поезія може бути живою, драйвовою та близькою кожному. Найкращий доказ того, що вона не вмирає, а просто змінює форму - це сучасна музика. Справжнє захоплення у гостей викликав перегляд проєкту Артема Пивоварова «Твої вірші, мої ноти», де класика перетворюється на хіти.
🎶 По-новому зазвучали пісні на слова Володимира Сосюри, Ґео Шкурупія, Павла Тичини: «Так ніхто не кохав», «Барабан печалі», «Гаї шумлять, я слухаю…», «О панно, Інно!».
Під час зустрічі ми провели:
📜«Поетичне перегукування» - кожен учасник декламував свої улюблені рядки.
📜 «Поетичний діалог поколінь» - де юність і досвід звучали в унісон, підтримуючи одне одного.
Особливою частиною вечора стало знайомство з авторською поезією. Свої вірші читали Максим Зугравий, який надзвичайно тонко відчуває слово, та Євгенія Кукурудза, завідувачка бібліотеки для дітей. На творчість пані Євгенію надихнула видатна Ліна Костенко, чий день народження ми відзначаємо саме сьогодні, 19 березня.
📝 Завершилося наше чаювання створенням спільного вірша - народженням нових сенсів у колі однодумців. Це був вечір, де музика, поезія та щире спілкування стали єдиним цілим. ✨








ПРОЄКТ «МИСТЕЦЬКА ПАЛІТРА ТОМАШПІЛЛЯ»

 ФОТОМИСТЕЦТВО: МАНДРІВКА БЕЗ КОРДОНІВ І МЕЖ.📸

🎨🖌️ І сьогодні проєкт продовжує Павло Павлович Рекуненко, який проживає в с.Антонівка.
Народився та мешкав Павло Павлович на Донбасі, в Покровську. Він згадує: «В юності мріяв стати журналістом, але мрія, на жаль, не збулася. Здобув освіту агронома у Бердянському технікумі виноградарства і виноробства. Далі була армійська служба в Білорусії, після - повернувся до рідної домівки. Одружився, у шлюбі народилися троє синів.
Під час повномасштабної війни Павло Павлович із дружиною вимушені були покинути свій дім. У машину зібрали всі необхідні речі, побутову техніку, одяг і звичайно фотографії – історію своєї родини. «В травні 2025 року приїхали у село Антонівка Томашпільської громади, купили будинок. Вже облаштували своє гніздечко, садимо сад, обробляємо земельну ділянку, та весь час чекаємо на двох синів, які захищають нашу Україну. Третій син, на жаль, пішов у засвіти...» - говорить Павло Павлович.
🌳 Коли світ навколо здається хаотичним, творчість допомагає повернути відчуття контролю та внутрішньої рівноваги. «Немає нічого більш цікавого, ніж займатися улюбленою справою. Моє улюблене заняття з самих юнацьких років – це фотографія»- захопливо говорить пан Павло. 📷 «Свій перший фотоапарат «Смена» купив за 6 рублів у 1966 році – це було велике щастя. Плівку не витрачав на різні фото, лише на улюблені. Моє хобі, у найважчі часи, дуже допомагає. Здатність помітити красу: чи то спокійний захід сонця чи гордий профіль птаха, чи кетяг калини під сніговою шапкою, або ж веселих колядників, які завітали до хати – доводить, що життя триває. І це зміцнює життєстійкість».
Павло Павлович активно доєднується до життя Томашпільської громади, фіксуючи яскраві моменти на своїх світлинах.
🏞️ Тож пропонуємо і вам, шановні наші томашпільчани, фотографії з оригінальним поглядом на звичні речі Павла Павловича Рекуненка.
Переглянути відео за посиланням: