Завершує 2025 рік книга Софії Андрухович «Амадока».
Цю книгу оцінить не кожен читач, вона - не для всіх. Вона химерна, чудова, складна, моторошна, багатошарова, красива, страшна, важлива… Вона - про пам’ять: самоусвідомлення через пам’ять поколінь, знання спільної історії та історії власного роду, про генетичний біль. Після останньої сторінки – більше запитань, які залишилися без відповіді.
Читається дивно: то запоєм, то змушуючи прочитати хоч кілька сторінок. Амадока - найбільше в Європі озеро, позначене на картах Геродота приблизно на місці сучасної Тернопільщини. Чи існувало воно насправді? Куди ділось? Випарувалось? Запалось? Висохло? Це містифікація? Помилка? Невідомо й цікаво...
«Амадока» проводить через три центральні теми: повернення бійця з амнезією з війни на Донбасі, Друга світова війна на Галичині (УПА, Голокост) і Розстріляне відродження. Три великі травми українців.
Героїв багато, вигаданих і реальних, багато міркувань про життєві дилеми: про дорослу любов бабусі Уляни й єврейського хлопчика Пінхаса. Про сестру бабусі Нусю, захоплену священиком-вояком УПА, і її доленосний вибір. Про таємничого скульптора XVIII століття Йогана Георгія Пінзеля, про єврейського легендарного праведника Баал Шем Това, про Сковороду, про Зерова…
«…Вона шепотіла йому на вухо історію. Історію його життя – все, що було їй відомо: як його звали, хто він і звідкіля, ким були його батьки, як минуло його дитинство. Все, що колись він розповідав їй про себе сам, ще на початку їхньої любови: в темряві, в обіймах, гола шкіра до голої шкіри....Чи була Романа здатна знайти слова для того, щоб відкрити Богданові історію участи його родини в найбільшій катастрофі? Як вона могла описати тіла на вулицях, трупи в ямах, розбиті голови дітей, випатрані помешкання, обтягнуті пожовклою шкірою кістяки, яких гнали вулицями до товарних вагонів, повз будинки, з вікон яких визирали перелякані сусіди? Як сказати, що одними з цих сусідів були Богданові родичі? Як розповісти, звідки взялися шрами на зап’ястях Богданової баби?Як Романі було пояснити йому, що вся ця історія й спричинилася в результаті до втрати ним пам’яти? Що саме тому вона, його дружина, стала чоловіковою пам’яттю…
… фотокартка: сестри в садкуУ тебе буває, що коли гортаєш дуже старі фотографії – нечіткі, розмиті, вибляклі, з брунатними плямами невідомого походження, випадково поставленими багато років тому, через які зовсім неможливо розрізнити виразу й рис обличчя, визначити людину – почуваєшся, як на старому кладовищі? Ти зауважував, що колись люди фотографувалися без посмішок?...
… Пінхас торкнувся її передпліччя і заговорив, затинаючись і хвилюючись, мало не захлинаючись від емоцій. Він сказав, що страшенно радий її бачити, що весь цей час він думав про неї, згадував кожен день, кожну хвилину, яку вони провели разом, їхній тунель, і міст, і ріку… і подорож до Амадоки…»
Немає коментарів:
Дописати коментар