Історія родини Маруневич-Олійник (зі спогадів Лариси Патраманської, с. Гнатків)
Роки минають, покоління змінюються, але родинна пам’ять залишається. Старі фотографії — справжній скарб, ниточка, що єднає нас із минулим і допомагає не забувати власного коріння 
.
Фото 1 (1952 рік). Старенька світлина пожовкла від часу, її краї потерлися, а на поверхні залишилися заломи. Та попри роки вона й досі береже найдорожче — обличчя рідних людей. На цьому зворушливому родинному портреті брати й сестри сфотографовані разом. Якась святкова подія зупинила мить їхнього ще зовсім юного життя. Діти сидять поруч, дивлячись у камеру, а за їхніми спинами видніється тканий килим — можливо, найцінніша річ, яка тоді була в сім’ї… 
Ліворуч — зовсім юна 14-річна Ганна Степанівна Маруневич (1938 р. н.). На голові — темного кольору (коричнева чи темно-зелена) хустина, тісненько зав’язана кінцями на потилиці. Куценький піджак, темна спідниця з прошитими двома горизонтальними складочками -«рубчиками», на ногах — черевички. Поряд із Ганею — її старший 16-річний брат Іван Степанович Маруневич (1936 р. н.). На голові в юнака хвацько, «набакир», зсунутий кашкет, одягнений він у костюм та білу сорочку. Праворуч від нього п’ятирічний брат Григорій Степанович Маруневич (1947 р. н.) у сірому кашкеті та вовняному костюмчику притулився до надійного плеча старшого брата. А найменший «морячок», який міцно вхопився за руку сестри й брата, — трирічний Михайлик, Михайло Степанович Маруневич (1949 р. н.), мій батько 
. Родина Маруневичів була великою — у сім’ї зростало шестеро дітей. Та під час страшного Голодомору 1932–1933 років найстарші дві дівчинки, Марія та Євдокія (Дукія), померли
. Не була ласкавою доля і до братиків та сестрички з цієї світлини: мій батько, найменший у сім’ї, у 13 років залишився сиротою.
Фото 2 (1960-ті роки). Справжня дружба — це частинка життя, яка назавжди залишається в пам’яті. На цій чорно-білій фотографії двоє хлопців: мій батько Михайло та його найкращий товариш Василь Іванович Павлюк. Їх поєднували міцна дружба, спільні пригоди та незабутні миті дитинства
. Вони стоять поруч на сільському подвір’ї серед дерев, одягнені по-тодішньому просто — у темні піджаки, широкі штани та кашкети. Серйозні погляди, стримані усмішки — здається, ще мить, і хлопці зайдуться веселим реготом та побіжать у своїх хлопчачих справах. Вони разом ходили до школи, ділилися секретами, підтримували одне одного у важливі хвилини й залишалися друзями до самої старості.
Фото 3 (1957 рік). Весілля моєї тітки Ганни Степанівни Маруневич та Віктора Костянтиновича Осипенка
. Ліворуч від нареченої стоїть її брат Іван Маруневич, який приїхав на свято зі служби — юнак служив у десантно-штурмових військах, чим дуже пишався
. Юна наречена з ніжними рисами обличчя вбрана у світлу сукню, її голову прикрашає традиційний весільний вінок із квітами та фатою, а на шиї — намисто. Поруч її обранець у класичному сірому костюмі, світлій сорочці та картатій краватці, із весільною бутоньєркою на лацкані піджака та охайною зачіскою «під бокс» за тогочасною модою. Постать брата у військовій формі вирізняється на тлі святкового вбрання молодят і надає світлині особливого родинного тепла. У цій простоті й урочистості відчувається неповторна атмосфера дня, коли народжувалася нова сім’я.
Фото 4. Справжня скарбниця родинної пам’яті, у якій збереглися обличчя людей, їхня молодість, зрілість і мудрість прожитих років. На першому плані сидять найстарші представники роду — мої прадід Роман та прабаба Софія Олійники 
. Стомлені роками й важкою працею, але з гордістю в очах за дітей, яких виховали добрими, чесними та працьовитими. На прабабусі новенька куфайка й темна хустина — саме бабуся була берегинею сімейних історій, пам’ятала всі події та передавала нам, молодим, життєву мудрість. Поруч її надійна опора — прадідусь Роман у хутряній шапці на голові. У пишних вусах ховається усмішка, очі примружені — здається, зараз дідусь пожартує, і всі весело засміються
. На задньому плані (справа наліво) — їхній син, мій дідусь Василь Романович Олійник (1929 р. н.), у класичному піджаку, світлій сорочці. Його рука, покладена на плече матері, надає світлині особливої теплоти — як знак поваги до старшого покоління. Поруч його дружина, моя бабуся Ганна Олександрівна Олійник (1934 р. н.), у терновій хустці та осінньому пальті.
«Мій прадід Роман був вправним теслею і передав своє вміння синові Василеві. У будинках односельців вікна, двері та дахи були змайстровані руками мого дідуся. Усе життя він пропрацював у будівельній бригаді й до самої старості допомагав людям перекривати дахи
. А моя бабуся все життя працювала в буряківничій ланці, а взимку їздила на Західну Україну по яскраві квітчасті хустки й продавала їх односельцям. Із дитинства пам’ятаю хату, заквітчану хустками різних кольорів — ходили туди, як до музею» 
. Ліворуч від Ганни — донька прадідуся і прабабусі Марія Романівна Олійник (у заміжжі Сімчук, 1937 р. н.), весела й усміхнена, а біля неї — її чоловік Іван Дем’янович Сімчук (1933 р. н.). Його рука на плечі тестя свідчить про щиру повагу до батьків дружини. До слова, прожив дядько Іван 91 рік.
Фото 5 (1956 рік). У ті роки фотографування було особливою подією: до нього готувалися, одягали найкраще вбрання і зберігали світлини як найдорожчі скарби. На фото — молода сім’я Василя та Ганни Олійників і їхня маленька донечка Галинка (1954 р. н.), яка згодом стане моєю мамою 
. А поки що вона стоїть на дерев’яному ослінчику у гарненькій святковій сукеночці, з прикрасою на голівці й щось тримає у маленьких рученятах. Усе своє життя моя мама пропрацювала в конторі бухгалтером із оплати праці, аж до виходу на пенсію
.
Фото 6 (1968 рік). Під квітучим кущем — трійко вродливих подруг-семикласниць 
. У центрі, у світлій сукні та кофтинці, із заплетеними тугими косами — моя мама Галина, а поруч її подруги: ліворуч — Галина Пранчук, праворуч — Галина Корчинська. Дівчата з однаковими зачісками – в дві коси, складені вдвоє та зав’язані капроновими бантами
. Одяг тогочасної моди: джемпери, спіднички, кофтинки - вже тоді почали входити в моду гольфи – светрики. Щирі усмішки, у яких світяться молодість, безтурботність і радість спільної дружби
. Скільки всього залишилося за кадром цієї світлини: розмови, мрії, плани на майбутнє та звичайні дні, що з роками стали найдорожчими спогадами! Ці фотографії — не просто зображення. Це живі сторінки моєї родини, які я бережу, переглядаю і обов’язково передам своїм дітям… 