Кажуть, що вишита сорочка - то доля, записана нитками на полотні. Якщо це так, то руки майстрині творять дуже яскраву, щасливу долю для своїх рідних, знайомих та зовсім чужих людей.
Пані Олена - хранителька унікальної традиції української вишивки, яка вміє за допомогою голки та нитки творити справжні дива: від класичного хрестика до витонченої гладі, мальованої гладі та складної двосторонньої гладі, де і з лиця, і з вивороту - ідеальна краса.
Головним своїм учителем та натхненницею Олена Марущак називає рідну бабусю Афію. Попри поважний вік, старенька ніколи не випускала з рук голки. Поруч із нею маленька Оленка вбирала в себе не лише секрети майстерності, а й особливу життєву мудрість.
Бабуся вишивала й розповідала про своє нелегке, сповнене важкої праці життя. Ці розповіді закарбувалися в пам'яті внучки назавжди:
«Зранку і до ночі працювала в полі, а вночі - вишивала сорочки...» - згадує пані Олена слова бабусі.
Справжнім випробуванням на витривалість і водночас визнанням таланту була робота для знаменитої Клембівської артілі - осередку, де народжувалися шедеври подільської вишивки, відомої на весь світ. Важко уявити, але після виснажливого дня в полі, за коротку літню чи довгу зимову ніч, бабуся Афія встигала вишити дві сорочки!
Це була тонка, ювелірна праця при скромному світлі, яка вимагала неймовірної концентрації та любові до своєї справи.
Для пані Олени вишивання - це не просто захоплення чи ремесло, це сама потреба жити й дихати.
Вона жартує, що не бере голки до рук хіба тоді, як здоров’я зовсім підведе, або ж у неділю та великі свята, як велить звичай. В усі інші дні, хоч би якими виснажливими вони були, її думки летять до полотна.
«Прийду з роботи, стомлена-стомлена, а в голові одне: вишивка, - тепло посміхається майстриня.
- Вона для мене як еліксир на душу. Думаю, ну хоч один листочок сьогодні покладу, хоч одну квіточку виплекаю...
Бо як за день не вишию нічого, то здається, що день пройшов намарно, що я його просто змарнувала».
Свою найпершу сорочку пані Олена вишила для найдорожчої людини - для донечки. Дівчинка мала виступати, співати на свято Івана Купала. Мамине серце прагнуло, аби її дитина була найкрасивішою.
За один лише тиждень, забувши про втому, вона вишила сорочку, рясно уквітчану соковитою калиною.
А далі… далі, як каже сама майстриня, «пішло-поїхало». Робота за роботою, узори за узорами - сьогодні пані Олена вже й рахунок своїм шедеврам згубила.
Хтось замовляє сорочку за гроші, а комусь, якщо душа ляже, вона вишиває від щирого серця і просто дарує.
Подільська вишивка Олени Марущак - особлива. Вона не любить бляклих відтінків. Наші місцеві жінки добре знають це слово - кольори мають бути «соковитими, палючими»!
Майстриня так ретельно добирає нитки, щоб кожен орнамент буквально палав на білому полотні, щоб готова сорочка з першого погляду захоплювала зір і засліплювала своєю красою.
Не забуває майстриня і про тих, хто став для неї дороговказом у житті. З особливим трепетом і вдячністю Олена вишила сорочку для своєї ще однієї наставниці - пані Гені, берегині родини Джуринських, вклавши у цей дарунок усю повагу та душевне тепло.
Сьогодні Олена Марущак сама розфарбовує «Мистецьку палітру Томашпілля» яскравими кольорами мальованої гладі. Її роботи захоплюють, гріють душу і доводять: поки живуть такі майстрині, традиція подільської сорочки не перерветься ніколи.
