Світлини сімейного альбому Галини Дубчак село Яришівка, Томашпільської громади.
В багатьох родинах зберігаються старі світлини. Беручи до рук пожовклі фото, ми згадуємо рідних людей. Хтось із них став для нас прикладом для наслідування. Порівнюючи із життям сьогодення, ми розуміємо, скільки рідним довелось пережити! І ці спогади якоюсь мірою переплітаються із нашим розумінням сьогоднішнього світу, та подій… Пережили мої рідні війну, голод, розкуркулення, злидні, хвороби, страх, біль, втрату кохання, радість - все випало на їхню долю…
Колись і про нас будуть згадувати наші правнуки, переглядаючи архівні фото. Адже ми теж живемо в страшний і тяжкий час для нас, та нашої багатостраждальної України…
Фото1. Ось перша фотографія. На ній молода Марія Петрівна Ситник, моя прабабуся зі своїми донечками. Та, що з двома кісками, та вплетеними в них кісниками – Франя, їй біля шести років, а попереду, міцно вхопившись за мамину спідницю та руку сестрички, стоїть трирічна Ганнуся, моя майбутня бабуся. А між прабабусею Марією та Франею – сусідська дівчинка, маленька подружка дівчаток.Фото 1926 року.
Фото 2. На цьому фото ліворуч, інтелігент з пишним чубом - Ситник Марко Іванович, мій прадідусь зі своїм товаришем. Вони перебувають за кордоном, можливо в Чехії. На фотографії прадідусевою рукою виведено гарним прописом слова на іноземній мові та дата його там перебування: 20.Х.35. Це Майже 90 років тому… Фото 1935 року.
Фото 3. А з цієї фотографії починається трагедія славної родини Ситників. Марія та Франя Ситники. До розкуркулення залишались лічені дні. А потім за те, що родина проживала в будинку під металевим дахом, (сім’я проживала біля церкви в с. Велика Русава) мали пару коней та корів, шматок доглянутої землі – їх визнали куркулями, забрали все! Дідуся Марка посадили до в’язниці, де він і помер, а бабуся Марія, збожеволівши, втекла до лісу. На той час у сім’ї було троє діток, найменший, у повиточку - братик Миколка. Бабуся Ганя не любила згадувати про ті жахливі роки. Та бувало що небудь і розповість… Говорила, що «сестричка Франя залишилась доглядати єврейських дітей, там і проживала. А їх двох – найменших, разом із іншими такими дітьми куркулів, відвезли в Коростень Житомирської області і залишили на краю села під лісом. Дітей, які могли хоч трішечки щось допомагати по господарству, порозбирали по хатах селяни, а малесеньких немовлят… кому ж вони були потрібні? Розказували, що вночі там, на краю села було чути жалісний дитячий крик і плач, та несамовиті вовчі завивання…» Бабуся не вірила, що Миколки немає, все життя його шукала по різних телевізійних передачах, та все марно…
с. Велика Русава.
Фото 4. Ця красуня - 16 річна Ганя Ситник, яка проживала в прийомній сім’ї Завадських , місто Коростень Житомирської області. Люди, які пригорнули Ганнусю, дбали про неї так, як про своїх двох рідних доньок. Бабуся з теплотою згадувала цих людей, кожного року, збираючи гостинці відвідувала їх, писала листи. Їх імен вона ніколи не називала, а лише казала: «тато і мама»… м. Коростень 1939 рік
Фото 5. На фото кохання всього життя, перший чоловік Ганни Ситник - Іван Гаврилюк, який не повернувся з війни… Загинув під Ясами. Він на світлині праворуч. Це фото моя бабуся зберігала протягом усього свого життя, як спогад про щасливі митті життя з коханою людиною. Як вічний біль, назавжди втраченого єдиного великого кохання, яке забрала проклята війна. Бабуся розповідала, коли Іван пішов на війну, вона носила під серцем немовля. Та одного разу, проходячи повз озброєної групи окупантів, Ганя дуже злякалася, почала втікати від них, та запутавшись в довгі поли кожуха впала… Їхньому з Іваном первістку не судилось побачити цей світ… А кожух стане єдиним приданим молодої вдови, з яким вона назавжди покине оселю дому Іванової родини, і піде будувати нове життя. Продавши кожуха, бабуся купить хату, але це вже інша історія, в якій появиться мій дідусь Колісник Стах Олександрович, він був розлучений. Дідусь мав жорсткий, складний характер. В цьому шлюбі народилося двійко синочків, один помер маленьким, а інший Анатолій, став моїм батьком. Фото 1940 року.
Фото 6. На світлині рідня мого дідуся Колісника Стаха Олександровича, сестри його батька Олександра Колісника, мого прадідуся. Справжні україночки в красивих вишиванках поверх яких декілька разків коралів у вигляді циліндриків, та барилець. Говорили, що вісім разків коралів коштували немало, як пара волів. Українки завжди були дуже вишуканими, а тому слідкували за модою і особливо цінували прикраси. Вважалось, що вийти на вулицю без намиста, те ж саме, що вийти голою. Тому в кожної дівчини чи заміжньої жінки були і коралі, пацьорки, і згарди.
Проєкт реалізовується завдяки Лариса Білозір та ГО Ми- Вінничани
Немає коментарів:
Дописати коментар