Гортаємо сторінки родинного альбому Катерини Гончар село Паланка, Томашпільської громади
У межах проєкту «Мій край, моя родина у старій світлині» ми часто стикаємося з історіями, де в одному кадрі чи паперовому клаптику вміщається доля кількох поколінь.
Фото 1 та 2. Ця красуня - моя бабуся Марія Йосипівна Задворна-Гончар (15.08.1944 - 10. 01.2025).Вона прийшла у цей світ у 1944-му - на задимленому, але вже передвечірньому зламі великої війни.
Жінка, яку згодом у рідному селі та за його межами, знатимуть як талановиту шевкиню та вишивальницю.
Проте її власне життя починалося з тиші там, де мав бути батьківський голос. Її батько загинув на фронті Другої світової війни. Він так ніколи й не побачив своєї донечки, не потримав її на руках і не дізнався, якою майстринею вона виросте. Матеріальні роботи Марії - її сукні та блузи розчинившись у побуті односельців. Але залишилися ці листи з фронту. Вони є свідченням про покоління дітей війни, які зростали без батьківського плеча, але з величезною любов'ю в серці.
1963 рік.
Фото 3. Усе своє життя Марія дбайливо, як найдорожчий скарб, зберігала дві речі: єдине фото молодих батьків та листи з фронту від родича, який як і її батько, до війни працював вчителем. Серед воєнного згарища ці папери стали єдиним містком між донькою та батьком. Особливо цінним був лист, у якому родич сповіщав: «Йосип живий, хоч і важко контужений»… Цей лист приніс у дім омріяну надію. Сім'я жила цим сповіщенням, чекала й вірила в диво. І хоча доля розпорядилася інакше, і фронтова контузія чи наступні бої забрали життя батька, ця звістка про те, що він «живий», закарбувалася в пам'яті Марії назавжди. Вона трималася за цю надію крізь роки.Листи з фронту. 1945 рік.
На фото 4 Довоєнне фото прадіда та прабабусі Йосипа і Ганни Задворних. Дідусь до війни був вчителем математики, працював у Жолоб'янській школі, мав веселу вдачу. Коли в дім прийшла офіційна й холодна похоронка, яка остаточно перекреслила фронтові надії та листи про «живого чоловіка», для Ганни час ніби розділився навпіл. Молода жінка прийняла рішення, яке визначило все її подальше життя: вона більше ніколи не вийшла заміж. Назавжди зберігши вірність своїй любові та пам’яті про чоловіка, вона присвятила себе дітям. У важкі повоєнні роки самотужки підняти на ноги двох доньок - було щоденним життєвим подвигом. Це була праця без вихідних: у полі, по господарству та в хаті, де треба було замінити дівчаткам і батька, і матір. Ганна не просто виростила доньок у голодні й скрутні часи, вона виховала їх гідними людьми, передала їм внутрішню силу, працьовитість та те саме тонке відчуття краси, яке згодом розквітло у вишивках та швейних талантах Марії.
Фото 5. Юнак, що так впевнено перепливає човном широкий ставок, який затишно розташувався у низині між селами Паланка та Касянівка - мій дідусь Гончар Сафрон Терентійович 05.05.1942р.н. Зростав дідусь в багатодітній родині, у нього було ще троє братів. Побралися вони з бабусею Марією в 1962 році. Народився в цій чудовій родині мій батько - Гончар Анатолій Сафронович. Довгий час дідусь Сафрон працював майстром на Вапнярській залізничній станції. На жаль дідусь вже давно пішов в засвіти…с. Паланка 1955 рік
На Фото 6 весілля бабусиної старшої сестри Галини Йосипівни Задворної та Босого Івана Марковича.Одружившись, молода пара переїхала жити в село Горишківку, звідки родом дядько Іван. Жителі села з теплотою згадують цю родину. Галину Йосипівну – врівноважену, спокійну гарну господиню та Івана Марковича – як талановитого майстра, який мав «золоті руки»! Виховало подружжя двох чудових дітей - Ганну та Миколу. Звичайно, людей - гостей на світлині я не знаю, окрім бабусі Марії, яка усміхнена стоїть за сестрою нареченою, і прабабусі Гані, ліворуч від своєї доньки нареченої. Буду рада, якщо хто з односельчан впізнає на цій світлині своїх рідних чи знайомих.
Фото 1958- 1959років.
Проєкт реалізовується завдяки Лариса Білозір та ГО Ми - Вінничани
Немає коментарів:
Дописати коментар